ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, СИНОЧКУ… Я вернусь весною з журавлями, обійму село своє крильми. Подивлюся в очі твої, мамо. Ти чекай мене за ворітьми.

Я вернусь весною з журавлями, обійму село своє крильми. Подивлюся в очі твої, мамо. Ти чекай мене
за ворітьми.

Я зайду в наш дім – ти
не побачиш. Не
відчуєш, рідна, моїх
рук. Мамо, ти пробач
що гірко плачеш.
Скільки горя я додав
і мук.
Бог тебе торкнувся сивиною. Чорна хустка,
в серці біль і щем.
Мамо, ти чекай мене
весною, чи лелекою, чи білим журавлем.

Мені вирвали серце з грудей. Впала каменем чорна хустина. Щодня, сльози рікою з очей,
і дорога на цвинтар, до сина.
В небі сонця нема, а душа – це суцільная рана. Повертаюсь, щодня, я в минуле,
до свого Романа.
Як маленьким він ріс, все хотів в допомозі нам стати. Любив поле і ліс. Три сестрички він мав, ще і брата.
Футбол з хлопцями грав, добре вчився, любив він читати.
Частота мріях літав і президентом хотів дуже стати.
Вчився добре. Не раз, вчителі його в школі хвалили. Математику знав, до роботи охоту
і сили. В лузі трави косив, дров, як треба було, нарубати. Так,
як всі Роман жив, й президентом таки мріяв стати.
Хотів лад навести і
щоб добре було людям жити, та військовим
він став Україні й народу служити…

До Львова, в академію вступив. Радів Роман – військова форма, берці.
Як маму Україну ти любив. Вона була, з дитинства, в його серці.
Наш офіцер – високий і стрункий. Мужній такий, вродливий і сміливий. Скільки було у тебе світлих мрій.
А ми хотіли, щоб ти став щасливий…
Став офіцером. Працював. Служив.
Був гордістю завжди мамі й тату. З повагою завжди син говорив про всіх підлеглих, поважав солдатів.
Були вже мрії про свою родину. Так важко пригадати все тепер…
Прийшла війна у рідну Україну. Пішов на Схід, наш воїн – офіцер.
Ішов в те пекло він разом із братом. Відважний, мужній і страху не знав.
” Я буду Україну захищати, служити Батьківщині клятву дав”.

Ми на колінах, всіх Святих благали. Без тебе, наче ночі були дні.
Щоб Ангели Господні захищали, сина і брата на отій війні.
Допомагали мамині молитви. Вони завжди найкращий оберіг.
Солдат живими ти виводив з битви і кожного з них цінував
й беріг.

Ми так чекали всі тебе живим: сестри, мама, та оті родина.
Та горе не минуло і наш дім. Неначе громом:
– Ваш Роман загинув!!!
Тримався. До останнього стріляв.
Не випустив із рук своїх він зброю . В бою Роман, поранений упав.
Друг обіцяв помститись за Героя.

А далі, ніби зупинився час. Дорога, люди стали на коліна.
Не вірили, що ти залишив нас, в 21 цей білий світ покинув.
Просили тебе:
– Рідний наш, вставай.
Очі відкрий, прокинься, любий сину.
Рано тоді іти у Божий
рай. Хай я за тебе
ляжу в домовину!..
небо плакало, а люди йшли і йшли. А ми всі божеволіли від болю.
Два Ангели, із білим крильми душу твою покликали з собою.

В храмі свічки горять ” За упокій”. Друзі сумують і рідні зітхають.
Для нас живий завжди ти, сину мій. Бо ти Герой. Герої не вмирають!
Стежина на цвинтар.
Йду щодня сумна.
Не знаю, де беруться жити сили?!
Хай буде проклята навіки та війна. І ті кати, що сина мого вбили
автор Соломія Українець