Люди, тепер я вже нe знaю, чи є ceнc далі вoювaтu за Дoнецьк. Aдже мicцевi люди нac пpoганяють…

Невеличке селище у Донецькій області. До кордону – майже рукою подати. Ми тут перебуваємо вже місяць точно. Є їжа, волонтери присилають продукти, одяг теплий на осінь, навіть одного разу малюнки діток з центру ВПО надіслали. Типу знак підтримки та мотивації.

Однак, я не боюся ні обстрілів, ні тривоги. Я боюся місцевих людей в цьому селі.

Коли ми сюди прийшли, нас не вітали ні аплодисментами, ні словами подяки. Натомість наш загін чув тільки лайку та звинувачення у стилі “Бомбuлu Донбас 8 років”. Так, виявляється, такі люди тут ще існують. Мене про це попереджав керівник, але я чомусь не вірив. Ну коли у твій будинок летить ракета з території росії, ти хіба будеш проклuнати нашу армію, яка тебе прийшла рятувати?

– Я вас не звала! Зачєм сюда прішлі?! – дорікає старша жіночка, років десь 50.
– Так війна, прийшли вас захищати..
– Я вас нє ждала! Ухадітє!
– А кого ж ви чекали?
– Каво?! Пyтiнa! А ви єво нє пускаєте!

Смішно правда? Ну вам, мабуть, так. Ви сидите у безпечному місці, у вас далі вирує життя. А ми тут вислуховуємо такі докори ось таких людей
Але я не жаліюся та не дорікаю, просто хочу показати зворотну сторону медалі життя на фронті. Чи здають наші позиції? Думаю, що так.

Хоча я вже вдома тиждень, але досі переживаю за своїх побратимів, які там залишилися. Інколи телефоную, але самі розумієте, який там зв’язок.
– Ти са Львова прієхал здесь нас убlвать? Правалівай! Нам па тєлєвізару гаварілі, что в Києвє уже єсть наказ такіх, как ми, на Сібірь атправлять! Всьо ето Зілєнской прідумал! – чую, як мені в спину кричить дідусь на велосипеді.
Знаєте, були моменти, коли я просто хотів все кинути та поїхати геть. Який сенс мені воювати за людей, котрі підтримують війну? Вони не рохуміють що просять. Не розуміють, хто насправді розв’язав цю війну.

– Ой, ну Маріупаль – ета проста сказка. Зєлєнскій прідумал, а ви павєрілі. А в Бучє всє фота – пастановка! – чую такі “аргументи”.У Бучі проживала моя знайома з університету. Її тата й дідуся розстріляли, бо вони хотіли виїхати за продуктами. На щастя, маму та молодшу сестричку не чіпали. Зараз вона у безпечному місці з рідними. Але каже, що вночі прокидається від будь-якого шурхотіння.

І коли мені говорять, що Буча, Ірпінь – це постанова, то хочу взяти цих людей і привезти до могил та зруйнованих будинків. Нехай вони на власні очі переконаються, хто винен у смерті багатьох людей.

Я не знаю, чому воюю за таких “людей”. Я навіть не бачу сенсу їх захищати.

Так, нехай це для когось прозвучить жорстоко та можете писати гнівні коментарі. Але чому я повинен захищати людину, яка підтримує ворога? Це смішно та не логічно.

Молоді люди ризикують життям, а вони… Слів нема в українській мові, щоб описати всю цю ситуацію!