“Такі, як він, народжуються один на мільйон!”: на Донбасі загинув 34-річний розвідник Ігор Калин

В Героя залишилось двоє дітей – 8-річний Богдан та Устимко, якому лише 10 місяців. “Син знає, що тепер тато – ангелик на небі”, – розповідає дружина загиблого бійця.

“До знайомства з Ігорем я не вірила, що буває таке сильне кохання”, — каже 30-річна Ірина, дружина Ігоря Калина з позивним “Веремій”, який загинув під час бойового завдання на Донбасі. Подружжя має парне татуювання: в Ігоря на руці напис латиною “Ти — сила, що не дає мені впасти”, а в Ірини — “Ти — життя в моїй душі”…
Ігор Калин — родом з Коломиї. Тут закінчив вище професійне училище, де здобув професію столяра. Ще зі шкільних років мріяв бути військовим, але рідні його відмовили. Продовжив здобувати освіту в Львові, вивчився на інженера-будівельника. Невдовзі зустрів свою майбутню дружину.

Пара одружилась у липні 2013-го. Через кілька місяців Ірина завагітніла. Щоб облаштувати життя молодій сім’ї, Ігор поїхав на заробітки. Та коли почалася Революція Гідності — повернувся в Україну.

“Коли почалася війна, ми з Ігорем стали на захист України у складі добровольчого поліційного батальйону “Івано-Франківськ”. — розповідає Василь з позивним “Довбуш”, близький друг загиблого та його кум. — Вже тоді, у 2014-му, Ігор дуже добре знався на військовій справі. Він був підготовленим бійцем. Пізніше навіть зробив татуювання латиною — “Перемога потребує підготовки”. До речі, в 2014-му Ігор створив “Гуцульський корпус” — неформальну організацію, до якої входили військові з Карпат. Навіть розробив спеціальний шеврон. Так хотів підкреслити незламний опришківський дух”.

Коли Ірину виписували з пологової лікарні, чоловік готувався до виїзду на Схід. Прослуживши чотири роки, звільнився. Потім якийсь час працював за кордоном. А вже з 2020-го був удома, із сім’єю. Працював зварником.

“У січні цього року народився наш другий син, — ділиться Ірина. — Ігор дуже любив дітей. Мріяв ще про донечку”.

…24 лютого Ігор уже рано-вранці зібрав речі на фронт. “Спершу воював на Київщині у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, — каже Ірина. — Потім поїхав воювати на Схід. Був розвідником у найгарячіших точках. Став командиром відділення. Завжди дбав про своїх побратимів, казав, що вони — його друга сім’я. Я ж тим часом волонтерила”. .

За час великої війни Ігореві вдалось кілька разів побувати вдома — зокрема, коли привозив на Івано-Франківщину поранених бійців. Востаннє Ірина бачила чоловіка 22 жовтня.

“Наступного дня Ігор написав, що виходить на завдання і буде без зв’язку. Я відповіла: “Бережи себе”, а він, як завжди, запевнив, що все буде добре. Більше звістки від нього не було, — каже зітхаючи дружина. — Через кілька днів кум приїхав повідомити, що Ігор загинув від осколкового поранення у ділянці серця…”